Українське мистецтвознавство від часів Олени Пчілки всіляко прагнуло зберегти стилістичну цілісність, естетичну виразність і регіональну своєрідність селянського мистецтва, що невблаганно розмивалися в Україні від 2-ї половини ХІХ ст.
Сьогодні на нашому блозі дебютує (як автор) доктор мистецтвознавства Михайло Селівачов. Його стаття є не просто відгуком на виставку Катерини Білокур, яка пройшла в “Мистецькому арсеналі”. Це — глибокі роздуми над долею та творчістю видатної художниці Катерини Білокур. Відчуваю, що багато читачів абсолютно не налаштовані читати глибокі роздуми.
— Ми ще вчились в інституті. Я була на другому курсі, він – на четвертому. Незабаром його виключили з інституту. Перший семестр він провчився, а другий – вже не дали. Під час навчання Євген працював і у оперному. Треба було якось жити. Тож його в театрі охоче тримали на пільгових умовах. Хоча в інституті вчилися до восьмої – дев'ятої вечора. Ще були вечірні малюнки, різні додаткові заняття. І дуже часто він приходив в театр лише на ніч.
Саме в 60-ті – 70-ті, яки стали роками реакціонерства і застою, масових арештів української інтелігенції, великодержавної фальші, подвійної моралі і сер вільності, стала можлива листкова сценографія.
Сьогодні ми починаємо публікацію текстів про мистецтво. Понад чотири роки я працював у журналі Fine Art. І це були чудові роки. Я познайомився і мав щастя спілкуватися із видатними українськими митцями. Зробив багато інтерв'ю, нарисів, репортажів.
Також познайомився з творчістю тих, кого вже не було з нами. Однією з видатних постатей в українському мистецтві ХХ століття був львівський театральний Євген Лисик. За масштабом обдарування він, безперечно, входить до числа найкрайщих українських митців.
Отож, ми починаємо наші публікації з нариса про Євгена Лисика.
Михайло Селівачов
Той, що з'явився… або Феномен Лисика. Продовження
Імперія зла, зображена Лисиком
Той, що з'явився… або Феномен Лисика
