Жанр мемуарів завжди цікавий сам собою, якщо, звісно, ці спогади написані людиною, котра бачить епоху в цілому, здатна її проаналізувати, але водночас звертає увагу на деталі. А якщо автор ще й має почуття гумору, тоді просто ціни не скласти таким мемуарам…

Поздоровляючи від щирого серця отця Анатолія, духовного наставника усієї нашої родини, маю відзначити, що був трохи здивований, що нашому батюшці уже сімдесят! Ну ще б 65, то так сяк, але 70 – не віриться. Завжди бадьорий, завжди підтягнутий, завжди енергійний, він встигає зробити так багато добрих справ.

Я хочу поздравить с 90-летием моего старшего друга Иона Лазаревича Дегена. Кто-то скажет, прямо уж-таки друга, ведь у вас такая разница в возрасте. А я вам в ответ расскажу такую историю. Лет десять назад приехала в Израиль школьная подруга моей мамы – Галя Штильштейн. Она оказалось в одной компании с Ионом Лазаревичем и сказала ему: «А вы знаете, сын моей подруги – друг вашего сына» «Интересно, ответил он. А кто же это такой»? «Петя Марусенко», «Так это же — мой друг»!- вскричал Ион Лазаревич.

У розділі «Друзі» сподіваюся друкувати спогади про тих друзів, хто вже відійшов, а також роботи друзів, які є з нами поруч.

Першим подаю уривок із спогадів про мого найближчого друга – Миколу Косицького, якого вже 7 років, як немає з нами.

Писати спогади про Колю для мене, це зрештою описувати все своє життя. Спробую коротко написати про те, що мені здається найхарактернішим для Миколи.

Одного разу у нас відбулася така бесіда. Ми розмовляли про людину, яка когось образила, уже не пам’ятаю вже про кого та це й не суттєво. Я сказав, що справедливо, якщо б її покарали. Микола відпарирував: “Справедливості в цьому багато, милосердя – нема.”