Той, що з'явився… або Феномен Лисика. Продовження

Як Хачатурян «Спартака» виправляв

Оксана Зінченко (дружина художника):

— Коли ви познайомились із Євгеном Микитовичем?

— Ми ще вчились в інституті. Я була на другому курсі, він – на четвертому. Незабаром його виключили з інституту. Перший семестр він провчився, а другий – вже не дали. Під час навчання Євген працював і у оперному. Треба було якось жити. Тож його в театрі охоче тримали на пільгових умовах. Хоча в інституті вчилися до восьмої – дев'ятої вечора. Ще були вечірні малюнки, різні додаткові заняття. І дуже часто він приходив в театр лише на ніч.

 

 

Він працював один у залі (я була присутня під час його роботи). вперше я побачила, як малюють декорації. І тому, коли його виключили, він лишився в театрі. Але цікаво, що влітку ми поїхали до Москви. Я була на практиці (навчалася на текстильному факультеті), і він поїхав зі мною, тому що хотів продовжити навчання. Ми прийшли в Суриковський інститут. Євген показав свої малюнки. І директор одразу сказав: «»Все. Приїжджайте, я вас беру на третій курс». Лисик повернувся до львівського інституту за документами, а йому їх не видали, але поновили в навчанні.

— Кого Євген Микитович вважав своїм вчителем?

— Був у нас такий викладач Іван Скобало. Надзвичайно талановита людина, але незвична. На жаль, він не зміг реалізувати себе як художник. Рано пішов із життя. Вся молодь, яка вчилася з Лисиком, вважала Івана Скобала своїм провідником. Він підтримував їх саме в тих авангардних починаннях.

— Як сталося, що Лисик, який мав абсолютно інші художні концепції, ніж пануючий тоді соцреалізм, все ж таки спромігся зробити стільки вистав?

— Лисик казав: «Щоб я робив, якби мене не захищали композитори». Будь-яку річ, яку він ставив, треба було затвердити у приймальній комісії, на так званих художніх радах, куди входили державні чиновники. Лисик вмів себе відстоювати. Лише одного разу в Києві наприкінці сімдесятих йому не вдалося відстояти «Спартака». «Знавці» зауважили: «В Італії сине небо, а чорним небо не може бути». Він приїхав прикро вражений.

Євген дуже переживав, тому що нв тій раді були його близькі знайомі і вони дозволили так примітивно поставитися до цього. Але тоді саме надійшла пропозиція від знаменитого ленінградського балетмейстера Леоніда Якобсона. Саме Якобсон був перший, хто здійснив постановку «Спартака», але тоді ще в радянських традиціях. Він хотів модернізувати його. А у Лисика був маленький макет – червоний вибух і більше нічого.

З тим він і поїхав до Якобсона. І йому це страшенно сподобалося. Та якраз у той час він від’їжджав до Мілана ставити балетні сцени у «Ла Скала». У нас збереглися два листи Леоніда, де він пише: «Євгене! Я зараз знаходжусь тут, у тій атмосфері, у тому середовищі, де відбувається наш балет. То неймовірно, як ви точно вгадали. Я добре уявляю, як робити цю виставу!» Але не судилося. Бо Якобсон повернувся уже хворий. У нього була пухлина, і невдовзі його не стало. Але те, що він прийняв ту річ, звичайно, Лисика дуже підтримало.

— Але ж він поставив «Спартака» ще у Львові…

— Це був 1965 рік. Тоді хореографом був молодий Анатолій Шекера, диригентом – С.Арбіт. Вони взяли ескізи Лисика і поїхали до Москви – до Арама Хачатуряна, — тому що їх не влаштовувала музична композиція. А маестро Хачатурян, ви ж розумієте. І тут із якоїсь провінції приїхали люди, просять його переробити музику. Та коли він побачив роботи Лисика, погодився і сказав: «Першу виставу я диригую у вас сам!» Так і було.

— Які музичні твори пан Євген цінував найбільше?

— Любив Чайковського «Лускунчик» і «Пікову даму» — дуже серйозні й глибокі твори. До речі, всесвітньовідомий диригент Валерій Гергієв хоче поставити у Львові «Пікову даму» і присвятити її пам'яті Лисика. Ще одна пристрасть Євгена – це Вагнер. У Львові йшов «Тангейзер», у Петербурзі, вже після смерті художника, в 1999 році поставили «Лоенгріна». Вельми гарна вийшла вистава.

— Чи спілкувався він з іншими театральними художниками, композиторами?

— Певна річ. З Давидом Боровським, Валерієм Левенталем, Сергієм Бархіним. З композитором Аріфом Меліковим у них була велика дружба. Вони двічі були разом у Туреччині. З Віталієм Губаренком був тісний контакт. Приїжджав Андрій Петров, коли ставили його балет «Створення світу», але він приїжджав як маестро.

— Кажуть, що пан Євген міг малювати на будь-чому…

— Пригадую такий випадок. Над «Тілем Уленшпігелем», балетом Євгена Глібова, Лисик працював у Дзинтарі. Він пішов у магазин, набрав обгорткового паперу і почав робити ескізи. Дуже цікаві це були речі. Вони навіть експонувалися на виставці.

— Пані Оксано, чи легко було спілкуватися в Вашим чоловіком?

— Зважаючи, з якого боку подивитися. Знаєте, в нього була одна риса – Євген цінив людей. Він знав, не у кожного є великі таланти, але кожен може себе проявити. Хто – більше, хто – менше. Він намагався в будь який це в людині підтримувати, відроджувати людську гідність. А нині того бракує. Нині кожен – за себе. І тому, хоч де б він був, усі його дуже любили та поважали.

— Чого все ж таки було більше в житті майстра – задоволення від зробленого чи шкода за те, що через різні причини зробити не вдалося?

— Все життя Євген мріяв про створення справжнього монументального живопису в архітектурі. На жаль, це так і не здійснилося.

Батьківськими стопами

Ганна

Дочка Євгена Лисика Ганна – художник – кераміст за фахом. Вона розповідає:

— Батько був для мене надзвичайно близькою і дорогою людиною. Таким лишаться й донині. Він художник до глибини душі у професійному і філософському сенсі цього слова.

Нелегким було життя непересічного митця в умовах режиму, особливо, якщо покликання художника – монументальне мистецтво, а воно у радянські часи не мислилось без ідеологічної пропаганди.

Театр давав можливість втілювати найсміливіші задуми , творити, вражаючі за масштабом і образністю полотна. Але за це все треба було заплатити страшну ціну. Шедеври, створені на «піску», театральні матеріали – недовговічні, приречені на руйнацію. Крім того, праця у театрі виснажувала і забирала майже весь час. Та навіть у короткі вільні хвилини поза роботою батько малював, йому не потрібно було особливих обставин для настрою. Його цікавив весь навколишній світ. Сотні образів: листок, гілка з грушами, жебрак, жінка з дитиною, обличчя людей, постаті… різні постаті. Страждання і радість, відчай і надія.

Батько малював різними матеріалами, часто не замислюючись над їх якостями, використовував все, що було під рукою. Особливо не дбав про довговічність і майже ніколи не підписував своїх робіт.

Нині можу з абсолютною впевненістю сказати, що це роботи надзвичайно високого художнього рівню. Є ремесло і професіоналізм. Але існує і те, чого неможливо досягнути вправою, те, що дано від Бога – це погляд, який проникає у глибину, у суть речей. Все життя батька було творчістю від початку до кінця, кожну хвилину.

-Пані Ганно, чи вчив вас батько малювати?

— Звичайно, він щось показував, коли я з Академії, де вчилась на кераміці, приносила свої роботи. Але взагалі всі наші розмови були на рівні філософських розмов. Він турбувався долею людства. Про те, куди ми йдемо. Взагалі батько був дуже небайдужим до всіх суспільних явищ, подій. Не кажу вже, коли поруч – біда. Є люди, які в таких випадках себе оберігають, намагаються не замислюватися, а він був зовсім інший. Якщо міг комусь допомогти, то робив це, не задумуючись про наслідки. З батьком я спілкувалася 20 років. Це майже половина мого життя, і коли його не стало, закінчилася ціла епоха.

Петро Марусенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *