Той, що з'явився… або Феномен Лисика

Сьогодні ми починаємо публікацію текстів про мистецтво. Понад чотири роки я працював у журналі Fine Art. І це були чудові роки. Я познайомився і мав щастя спілкуватися із видатними українськими митцями. Зробив багато інтерв'ю, нарисів, репортажів.

Також познайомився з творчістю тих, кого вже не було з нами. Однією з видатних постатей в українському мистецтві ХХ століття був львівський театральний Євген Лисик. За масштабом обдарування він, безперечно, входить до числа найкрайщих українських митців.

Отож, ми починаємо наші публікації з нариса про Євгена Лисика.

 

 

Євген Лисик

Коли ми задумували робити наш журнал, то мали на меті створити своєрідну систему координат, яка б давала уявлення про те хто є справжнім митцем. Звичайно, у періодичному часописі не повинні бути лише розповіді про видатних і визнаних митців.

 

Але розповідь хоча б про кількох із них має бути в кожному номері. Саме до таких постатей належить Євген Лисик. Не знаю, чи є його прізвище у проекті 1000 видатних українців”, але здається, якби цей проект не був, перш за все, шоу в чистому вигляді, то саме такі люди, як Лисик, мали б очолювати його. Їх не так уже й мало: Григорій Сковорода, Петро Могила, Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Казимир Малевич, Ігор Сікорський, Михайло Грушевський, Лесь Курбас… Звичайно, цей ряд можна продовжувати. Мабуть, для оцінки масштабу особистості потрібен певний час. Та про когось із тих, хто був або є нашим сучасником, можна вже зараз сказати: вони з цієї когорти.

Це Василь Стус і Сергій Параджанов, Анатолій Солов'яненко і Леонід Биков, Олександр Архипенко і Карло Звіринський. До них, без сумніву, належить і Євген Лисик. Велику помилку зробить той, хто позиціонуватиме його тільки як театрального художника чи монументалиста. Можна погодитися із твердженням дослідника творчості Лисика професора Віктора Проскурякова: “Тепер настав момент зрозуміти, що задовільне тлумачення феномена Лисика повинно охопити не тільки зовнішньовидиму, пов'язану з мистецтвом, театром сторону цієї особистості, а й внутрішнюдуховноістину, що дасть цілісну картину про те хто він і що нам залишив у своїй спадщині”.

А ось цікавий погляд відомого художника Любомира Медвідя : “Коли я думаю про Лисика, думаю насамперед, про його ФЕНОМЕН. Грецькою мовою “феномен” буквально означає “те, що з'являється”. В європейських мовах феномен окреслюють як рідкісне, незвичайне, виняткове явище. Кант же надає цьому слову значення ЧОГОСЬ чуттєвого даного, що не можна осягнути досвідом, недоступне людському пізнанню”.

За освідченням фахівців, життя і творчість Євгена Микитовича Лисика, як і його театральна діяльність у Львові, оповиті різноманітними легендами й навіть вигадками. Це наслідок того, що в більшості публікацій про Майстра його біографічні дані подано суб'єктивно й інколи тенденційно.

Коні, книжки, і театр

Звичайно, спиратися лише на біографію художника замало. Але й без неї не обійдешся. Євген Лисик народився 21 вересня 1930 року в селі Шнирів Бродівського району Львівської області в селянський родині. Треба мати на увазі, що народився він у зовсім іншій країні (Польщі), й виростав і виховувався на інших моральних засадах, на відміну від тих, що були у Совєтській державі, де згодом Євгенові довелося прожити майже все життя.

Коли малюку не було ще року, померла його мати. Виховували маленького Євгена батько й дід. Від діда Євген перейняв любов до коней, а від батька – захоплення книжками і театром. Адже сільський театр був розташований у місцевому Народному домі. Його сцена була обладнана нехитрими дерев’яними технічними пристроями для польотів і зникнення акторів, а також звукових ефектів. Хлопчик спостерігав театральне дійство зверху, з колосників, театр його зачаровував.

У 1937 році Євген пішов до початкової школи. Він із дитинства захопився малюванням, причому малював усе, що його оточувало. Згодом про вже знаного художника Лисика його рідні й друзі скажуть, що малювання стало його стихією. Він не міг жити без малювання, як без повітря. Після війну юнак навчався у Львівському училищі альфрейних робіт (1947—1949 рр.). Там разом із професійною підготовкою він отримав знання про стилі, орнаментику різних часів і народів, знанні з історії мистецтв. Через матеріальні труднощі Євген пішов служити до армії. Там він зробив свої перші декорації до аматорських вистав. Після повернення додому художник потрапив до декораційного цеху Львівського театру опери та балету. Першим його вчителем став головний художник театру Федір Нірод.

На «двійки» Лисика збігалися подивитися студенти

1955 року Лисик вступив до Львівського поліграфічного інституту ім. І. Федорова. 1956 року перейшов до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва на відділення монументального мистецтва. Треба сказати, що той «скромний» провінційний заклад мав серед викладачів двох велетнів сучасного мистецтва: Карла Звіринського і Романа Сельського. Саме їх вплив на митців Львова другої половини ХХ століття був найбільшим. Абсолютно різні митці як, приміром, скульптор Роман Петрук і художник Андрій Сагайдаковський, називають їх своїми учителями. Проте, говорячи про цих наставників, підкреслимо, що їхній рівень був не регіональним, а, швидше, — світовим.

Тіль Уленшпігель

Але, звичайно, були в інституті й інші викладачі – адепти так званого соцреалізму. Це були представники масової безликої культури, нав’язаної совєцькою ідеологією.

Вони не вітали жодного новаторства, ставили «двійки» за роботи. Як розповідав Роман Петрук: «Ми, студенти молодших курсів, бігали дивитися на ті «двійки» Лисика. Оскільки вони були зачинені під ключ, нам доводилось приходити в інститут вночі». Згодом про це дізналися і сприйняли з роздратуванням.

Тому 1960 року студенту IV курсу Євгену Лисику за його образні й виражальні пошуки в навчальних роботах приліпили ярлик «формаліста» і відрахували з інституту. Це був сильний удар, але Євген не склав руки.

Він поїхав до Москви, і хоча в той час до студентів, відрахованих через творчі, концептуальні або релігійні мотиви, ставилися з підозрою, все ж Лисикові запропонували продовжувати навчання з ІІІ курсу Художнього інституту імені Сурикова. Недаремно кажуть, гарна дівка засватана… У рідному Львові відмовилися видати колишньому студенту документи, але поновили в своєму закладі. Хоча рік було втрачено, та все ж Лисик закінчив інститут і продовжив працювати у Львівському оперному, тепер уже художником – постановником.

Першою його самостійною виставою став балет «Болеро» Моріса Равеля (1962 рік). Далі були роботи в «Демоні» Антона Рубінштейна, в «Заручинах в монастирі» та в «Попелюшці» Сергія Прокоф'єва. Лисик знайшов себе. У той самий час, коли мистецтво було вельми заідеологізованим, коли будь-яки пошуки, а тим більше відхилення від генеральної лінії, яку визначали нездари з партквітками, працювати було надто важко. А театр все ж таки надавав таку можливість. Тут можна було творити і водночас не лукавити й не кривити душею. Тим більше для Лисика, який був монументалістом від природи. Він прагнув і працював на великих площинах і просторах. З-поміж багатьох тенденцій і напрямів тодішньої сценографії Євген Лисик вибрав саме живопис. Величезні полотна (20×18 метрів) він виконував на одному подиху.

Постановку «Спартака» в 1965 році (композитор Арам Хачатурян) можна назвати початком творчої концептуальної програми Майстра в театрі. А загалом за роки своєї діяльності Лисик створив 83 вистави. У 1971 році став лауреатом Шевченківської премії за оперу Бориса Лятошинського «Золотий обруч». У 1978 році вийшла перша і єдина монографія «Євген Лисик» Ігоря Диченка.

Євген Лисик рано пішов із життя: внаслідок тяжкої хвороби його не стало 4 травня 1991 року, коли майстру виповнилося лише шістдесят!

Петро Марусенко

Далі буде ...

Одна мысль о “Той, що з'явився… або Феномен Лисика

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *