Михайло Селівачов

Сьогодні на нашому блозі дебютує (як автор) доктор мистецтвознавства Михайло Селівачов. Його стаття є не просто відгуком на виставку Катерини Білокур, яка пройшла в “Мистецькому арсеналі”. Це — глибокі роздуми над долею та творчістю видатної художниці Катерини Білокур. Відчуваю, що багато читачів абсолютно не налаштовані читати глибокі роздуми.

 

 

Михайло Селівачов

 

 

Хочу сказати вам: не бійтеся. Михайло — людина з гарним почуттям стилю. І попри наукообразний вигляд статті, читається вона легко і з великим інтересом. Та й контраверсійність постаті сільської художниці сама по собі здатна викликати цікавість.

Утім не буду більше інтригувати — любителі і знавці (!) мистецтва — це до вашої уваги.

Михайло СЕЛІВАЧОВ, доктор мистецтвознавства

КАТЕРИНА БІЛОКУР: ВІД ТРАДИЦІЙНОГО МИСТЕЦТВА
ДО ВІЛЬНОГО ХУДОЖЕСТВА

Виставка Катерини Білокур (червень-липень 2015 р.) у київському «Мистецькому арсеналі» дозволила переглянути та порівняти більшість її творів, які зберігаються в різних музеях, знову осмислити / переосмислити її дивовижне мистецтво та надзвичайну біографію, що можна б назвати і житієм.

Катеринa  Білокур

Подібно до житій уславлених святих, у життєписах нашої Катерини, складених десятками її «агіографів», теж не бракує різночитань, суперечливих поглядів і нетотожних тлумачень окремих фактів і явищ.

Охочий до таких заставлень може скористатися хоча б із чудової двотомної антології за редакцією Лідії Лихач, яку можна придбати на виставці.1 Перший том із підзаголовким «Заповідь художника» вийшов 2010 року до 110-ліття від народження К. Білокур, а другий – 2011 року з підзаголовком, який ніби запрошує дати правильний варіант відповіді на запитання про характер її мистецтва – Народне? Наївне? Високе?

Білокур. Книга 1 Заповідь художника

Розповімо про двотомник у додатку до цієї статті, а зараз спробуємо відповісти на щойно процитоване запитання. Життя великого художника можна порівняти з царським або пророчим служінням, з відкриттям незнаних материків або нових філософських, природознавчих доктрин.

Видатна особистість, у якій би галузі вона не подвизалася, змінює навколо себе реалії не тільки у найближчому до себе середовищі (що цілком достатньо, аби вважати своє життя успішним), а й змушує тисячі людей по-іншому дивитися на світ і його вічно змінювані проблеми.

За популярністю Катерину Білокур важко порівнювати з будь-ким із українських митців ХХ століття. Про неї написано найбільше (і найбільш контроверсійно) не тільки журналістами та знавцями, а й романістами.

Маємо найширший спектр визначень її творчості, протилежні судження критиків. У художньому плані твори Білокур – довершені в прямому смислі цього слова. Життя її, злиденне з побутового погляду, разом з тим реалізовувало пристрасну мрію селянки стати художником і вирватися, хоча б частково, за рамки своєї соціальної приреченості.

Колгоспне поле

Були дві дороги для талантів із народу – реалізувати свій дар у рідному сільському середовищі, чи “вибиватися в люди”, тобто не просто освоювати міську сферу діяльності, а добитися в ній вершин.

Останній шлях, який неодмінно пролягає через фахову школу, виявився для Катерини Василівни закритим, і в цьому полягала її трагедія. Абсолютна віддана мистецтву, готова заплатити найвищу ціну за вільний самовияв у творчості, вона змушена була існувати в напівфеодальному радянському селі, позбавлена тих культурних переваг і можливостей спілкування, котрі дає художникові велике місто, відносно вільне (навіть за її доби) порівняно з селом або малим містечком.

Погодьмося, що постать К. Білокур не вміщується у витворений народниками, а слідом за ними популяризаторами-журналістами, стереотип українського народного майстра, що продовжує віковічне предківське «рукомесло», плекає чисті етнічні джерела, береже їх від забруднення чужими впливами.

Так, вона вишивала, подібно до більшості сільських дівчат, характерні для своєї місцевості рушники та сорочки, що й досі прикрашають її домівку-музей у Богданівці під Яготином.

Меморіальний музей-садиба Катерини Білокур

Там же зберігаються її ранні малярські твори 1920-х рр. – пейзажі, портрет, котрі також типові для кустарного живопису, зовсім не рідкісного в тоді в українській провінції.

Проте Катерині Василівні хотілося бути не традиційним народним майстром (у розумінні 1920–30-х років – передусім селянським), а справжнім художником-станковістом, її надихали великі імена, саме на них вона орієнтувалася.

Подібно до них, Білокур не задовольнялась епігонством, а прагнула нових доріг, живилася художнім досвідом ледь не всього світу, повсякчас ставала перед необхідністю власного свідомого вибору серед багатьох можливих варіантів, осмислювала свою творчість і залишила в листах безліч свідчень отієї художницької саморефлексії.

Справляє враження глибина й оригінальність сприйняття живопису, що вона бачила в музеях або на репродукціях, як і її широчезна ерудиція. На книжковій полиці в богданівській хаті Білокур – п’ятитомник Гоголя, “Koбзар” і двохтомник Шевченка, твори Гейне, Чернишевського, “Далекое близкое” Рєпина, спогади про передвижників Якова Мінченкова, підручник рисування та живопису, монографія “Советская тематическая картина” та ще багато чого. Читачем вона була ретельним, прискіпливим і вдячним…

Меморіальний музей-садиба Катерини Білокур

Отже, в особі Білокур маємо новий тип сільського митця-новатора, що послугується художньою мовою, нетрадиційною для свого середовища. З цього погляду вона розірвала тривалу історичну традицію.

Відомо, що наслідування давніх форм надто довго було константною прикметою українського мистецтва. Є безліч тому прикладів. Згадаймо хоча б львівських братчиків ХVII – ХVIIІ ст., які чи то з любові до православної старовини, чи через ощадливість по сто літ поспіль використовували для друку ілюстрацій богослужбових книг ті самі дерев’яні дошки, аж поки вони не розсипалися від ветхості.2

Будь-хто може наочно переконатися, що наші будівничі ледь не до середини ХVIII ст. мало зважали на правильну симетрію у планах і дерев’яних, і мурованих церков.

На противагу “чужим” римо-католицьким храмам, які послуговувалися технічно й художньо досконалими формами нової для середньовіччя готики, а у ХХ ст. – новітньої архітектури, у нас аж до ХХІ століття повторюють звичні для національної ідентичності візантійські чи барокові обриси.

Гай

Апологія невибагливої селянської простоти, чим дихає класична українська література, зумовлювала сприйняття всяких ускладнених і навіть просто регулярно впорядкованих форм як чужих, панських, міщанських, а значить і чужих.

Геніально висвітлює неоднозначність культурної чистоти земляк нашої героїні Микола Гоголь. З одного боку, він милується “незіпсованими” цивілізацією героїчними образами, зворушливо (хоч і не без іронії) змальовує старосвітську ідилію, саркастично характеризує “реформаторів”, але водночас показує приреченість рідного предківського устрою, такого милого й затишного, проте для майбутніх поколінь безперспективного, придатного хіба для ностальгійних почуттів.


 1 Катерина Білокур. Книга 1: Заповідь художника / Упорядн. Н. Шамрук і О. Шестакова. – К.: Родовід, 2010. – 200 с., 138 іл.; Книга 2: Мистецтво народне, наївне, високе? / Ред. Л. Лихач. – К.: Родовід, 2011. – 208 с., 97 іл.

2 Стасенко В. Христос і Богородиця у дереворізах кириличних книг Галичини ХVII ст. – К.: Друк, 2003. – 336 с., іл.


Михайло СЕЛІВАЧОВ, доктор мистецтвознавства

Далі буде ...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *