Імперія зла, зображена Лисиком

Саме в 60-ті – 70-ті, яки стали роками реакціонерства і застою, масових арештів української інтелігенції, великодержавної фальші, подвійної моралі і сер вільності, стала можлива листкова сценографія.

Ось що пише патріарх українського мистецтвознавства Володимир Овсійчук: «По-справжньому етапним спектаклем став балет Арама Хачатуряна «Спартак» (1965 р.), з нього «пішов» Лисик. Тут переплелися давнина і сьогодення, трагедія і мажор, світлі образи й гіркі роздуми, властиві художнику, який живе потрясінням цього світу. Тут також з'явиться і гротеск, але не сповитий в немилосердну негативну оцінку людської природи, та й не прорветься , слабнучи, й можливе прокляття життя. Лисик навпаки прославляє життя з мудрістю і вірою людини. позначеною стоїчною моральною непохитністю. У «Спартаку» з'явиться лисиківська простота, проте не спрощеність, а як квінтесенція всього пережитого, відчутого в творчості, просякнутої винятковою складністю пройденого шляху, і тому ця простота виявилася незмірно складнішою інтелектуальним й асоціативно-символічним наповненням.

У «Спартаку» з'явилося не вживання в епоху, а співпереживання реально-дотичне відчуття кривавої бойні. В музиці біль і відчайдушне прагнення до волі виявилось у кольоровому вирішенні: червоне і чорно-сіре, з переважанням кривавої основи. В першій концепції спектаклю підкреслювалася воля людини. Друга версія незмірно ускладнилась протистоянням нерівноцінних сил: людина та імперія абсолютного зла з грандіозною машиною пригнічення. Тут ті ж кольори, задник – образ імперії – металеве коло, безвихідно замкнене, передній план схожий на загорожу, що нагадує про тортури, інтермедійний просценіум – ряди скульптурних портретів. із яких постала епоха, на яку художник вказував, як на історичну дійсність. Проте всім ходом розвитку спектаклю асоціативно зринав образ сучасності – війсково-табірних імперій з контрольним розподілом суспільства на бездушно-жорстоких виконавців злої волі та смирених рабів. Образним вислідом також імперії повстала Апієва дорога, франкована розп'яттям, що густими шеренгами простягаються за горизонт по закривавленій землі під безнадійно чорним небом. Спектакль приголомшував образно-емоційнои дійством, до якого долучався кожен із присутніх».

В опері Мусоргського він показав незвичне Московське царство: не кремлівські собори і пишні шати, а засніжену пустелю з розкиданими селами, цвинтарями з похиленими хрестами, жербаків – образ голодного відчаю і страждань, який Лисик почув у музиці Мусоргського.

У «Легенді про любов» і «Ромео і Джульєтті» Євген Лисик показав загибель ідеального чистого кохання, яке зіткнулося з реальним світом ненависті, жорстокості, фальші.

За свою роботу над спектаклем «Золотий обруч» (1971 рік) митця нагородили державною премією ім. Т.Г.Шевченка. Рідкісний випадок, коли лауреат у ті роки одержав таку нагороду заслужено.

Професор Володимир Овсійчук писав про «Золотий обруч»: «Тут особливого розвитку набула патріотична тема, підкреслена монументальними образами, мажорним кольоровим звучанням, красою одягу, оздоб, і, насамперед, мужньою красою образу землі. В українському мистецтві образ Батьківщини та її краса з такою грандіозною силою та героїко-романтичним піднесенням прозвучав у цьому творі Лисика, не маючи відповідних аналогій за радянського часу. Цю патріотичну думку глядач зрозумів і глибоко сприйняв».

Багато можна було б говорити про цю грань діяльності Майстра.

А от як характеризував оперний спектакль «Джордано Бруно» мінський режисер Семен Штейн: «Багато схвальних слів було сказано, прочитано про цей спектакль, віддаючи належне авторам твору, але я знаю, що нестандартність режисури – це Є.Лисик., окриленість Я.Вощака – це теж Є.Лисик, акторська захопленість у спектакль – знову Є.Лисик і т.д. Спектакль-дзвін, набат, від бездонного неба до попелу Хатині, спектакль глибинної моці, разючих прозрінь, спектакль-притча, де кожна деталь художника – алегорія, яка розбурхує, опаляє думкою нас, сучасників. Часом мені здається, що Євген Микитович робив спектакль про себе, що він і є Джордано Бруно. «Істину не придушити насильством, вона не ржавіє за давністю років, морок ночі її не поглинає, сутінки її не захмарять», — хіба ці рядки не світогляд самого Є.Лисика. Або рефрен «за обов’язком совісті» — не вся художницька і моральна іпостась Лисика, людини геть позбавленої марнословства, кон’юнктури, пристосуванства?»

Большой аплодував Лисику

На жаль, не всі спектаклі здійснилися. серед них був і «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера, який Лисик мав ставити у Большому театрі в Москві.

Семену Штейну запропонували постановку в Москві. Потрібен був лише художник, і Семен Олександрович запропонував Лисика. В Большому зажадали, щоб Євген Микитович надіслав свої роботи. Звичайно, він відмовився: «Я стільки у своєму житті пройшов випробувань, що з мене досить. Із задоволенням буду співробітничати з вами, з Большим театром, тим більше у настільки близькому мені матеріалі, як «Лоенгрін», але … без усіляких іспитів». Утім, режисер був настійливим: «Насамкінець, якщо ви довіряєте мені спектакль, то довірте й художника». З юнацьким пилом взявся Лисик за роботу. Він відмовився від відпустки, не користувався штатними макетниками Большого театру, все робив сам, до пізнього вечора працював у майстерні.

Серед виконавців «Лоенгріна» були такі зірки світової величини, як Олена Образцова, Тамара Мілашкіна, Володимир Атлантов, Зураб Соткілава, Євген Нестеренко. Чудовий оркестр, величезний хор, унікальний міманс, можливості сцени й майстерень театру, а головне – чудова партитура Ріхарда Вагнера, — все це робило успіх невідворотним.

На художню раду зібрався весь цвіт Большого. Євген Микитович, доповнюючи макет, показує костюми, і кожний ескіз був зустрінутий оплесками. Такого у Большому, мабуть, ще не було… Замість тривалого звичного обговорення встає схвильований Атлантов: «Тут нічого не треба! Все, що ми побачили, прекрасно. Треба працювати, от і все!» Його слова були дружньо схвалені, і на цьому обговорення закінчилося.

Але спектакль не відбувся. Офіційно причиною заборони виявилися позапланові урядові заходи, несподівані тривалі гастролі опери. Пообіцяли здійснити постановку пізніше. Але насправді – це було незрозуміле рішення чиновників, яке для Лисика стало страшною травмою. Так задум майстра, художника-творця був убитий скудоумством чиновницької зграї.

Петро Марусенко

Далі буде ...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *