Український консерватизм: в пошуках свого народу

Багато бід України йдуть від відсутності чіткого національного світогляду. Уся ідеологія українських політиків рідко сягає за межі тимчасового. Якось загубили ту просту істину, що все, що ми робимо, є лише часткою у великому потоці великого часу. Наша тимчасовість здається нам справжньою реальністю. Насправді вона є ефемерною порівняно зі справжньою реальністю великого часу, в якому присутні наші близькі та далекі пращури.

Ось чому в українському політичному спектрі ніколи не було по-справжньому консервативної партії. А між тим найбільш притаманною українському суспільству є філософія консерватизму.

Для того, щоб продовжувати бесіду далі, треба сформулювати, хоча б для себе, а що ж являє собою той самий консерватизм?

«Консерватизм передбачає не догматичне дотримування віджилого, але милого минулого (хоча якраз таке розуміння консерватизму є досить поширеним оcмиcленням), а сталі духовні засади, зорієнтовані на краще в попередньому досвіді людства в поєднанні з адекватним розумінням сучасності та наявність чітких моральних пріоритетів, а також свого роду систем табу», – таке означення дає знавець цього предмету доктор Павло Ямчук.

Але чи можна казати, що саме консерватизм, притаманний українському суспільству, особливо нині, коли цікавість до нього не дуже висока? Проте консерватизм на теренах України має глибоке коріння й давні традиції. Серед українських прихильників консерватизму багато поважних імен. Це: Григорій Сковорода, Петро Могила, Іван Вишенський, Дмитро Донцов та В’ячеслав Липинський.

Сьогодні ми хочемо нагадати (а когось і познайомити) дві постаті. Це – В’ячеслав Липинський та Дмитро Донцов.

В’ячеслав Липинський та Дмитро Донцов
В’ячеслав Липинський та Дмитро Донцов

 

 

 

Можливо, переважно на слуху нині ім’я Дмитра Донцова. Це тому, що він більше займався практичною діяльністю. Адже пан Дмитро став ідеологом правих рухів, фактично фундатором світоглядної складової Організації українських націоналістів. Творець «інтегрального націоналізму» — такого, що на перший план висуває пріоритет інтересів нації і виправдовує будь-які вчинки заради цього, — все життя прожив справжнім відлюдником, попри те, що постійно був у центрі уваги.

Д.Донцов (1883 – 1973) народився в Мелітополі. Його національні (або ж націоналістичні) ідеї пішли з його родини та його середовища. Хоч як це парадоксально, та остаточне становлення націоналістичних переконань сталося в Петербурзькому університеті, де Донцов навчався з 1900 по 1907 рік. Саме тут він захопився історією України, відчув літературний вплив Тараса Шевченка та своєї сучасниці – Лесі Українки. Також велике враження на майбутнього філософа справив Микола Міхновський та його робота «Самостійна Україна». Цей твір мав вельми радикальний характер.

 

Певний час Донцов пережив захоплення лівими ідеями, зокрема, модним на той час марксизмом. Серед українських політиків та мислителів переважали, як правило, ліві. Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Микола Винниченко.

Як згадував український соціал-демократ Ісаак Мазепа: «Із гаслами недемократичними і несоціалістичними неможна було з’явитися поміж людей».

Ісаак Мазепа
Ісаак Мазепа

 

Реферат Д.Донцова, який він виголосив на другому Всеукраїнському з’їзді студентів у Львові 1913 року, мав назву «Сучасне політичне положення нації і наші завдання». Цей реферат мав великий резонанс і викликав остаточний розрив з українськими соціал-демократами, які піддали його нищівній критиці.

Дмитро Донцов почав пропагувати ідеї української нації в світі: незалежна українська держава розглядалася як головний фактор стабілізації східноєвропейського регіону.

1918 року Донцов став на бік гетьмана Павла Скоропадського, тому що «хотів бачити у ньому нашого Бонапарта». Та потім він розірвав з гетьманським рухом.

З 1922 року, коли Донцов переїхав до Львова, починається його величезний вплив на галичан. Публіцистична діяльність і розроблена ним ідеологія націоналізму зробила його, за словами сучасників «духовним диктатором галицької молоді». Основна його робота «Націоналізм» вийшла 1926 року. Стрижень свого вчення автор сформулював так:

1. Що має робити українець? – Добиватися незалежності України.

2. А яким шляхом? Через національну революцію.

3. Хто може це зробити? Люди нового духу.

Недаремно ця робота і вся ідеологія Донцова прийшлися до душі хлопцям із ОУН.

Зовсім іншою людиною був ще один ідеолог українського консерватизму і націоналізму В’ячеслав Липинський (1882 – 1931). Він походив із шляхетного польського роду, був католиком. Проте ще в гімназії Липинський став українським патріотом. Головною ідеєю його став «територіальний патріотизм». Тобто всі люди, які живуть на певній території, підтримують державу, незалежно від національностей. Це відрізняло його від Донцова, який ішов від етничної нації до держави, а не навпаки.

Дмитро Донцов

 

«Людина величезної ерудиції і глибоких знань у суспільних науках, Липинський не міг сприйняти західну інтелектуальну моду як священне писання – він знав набагато більше цих «мод» і «віянь», чим його українські соратники, які посіли в політичному спектрі вельми вузьку ліву нішу, яка і стала невдовзі могилою для спроби української державності». (Кирил Галушко).

Головною роботою Липинського була: «Листи до братів-хліборобів: про ідею та організацію українського монархізму». Він почав її писати ще 1919 року, а закінчив шість років по тому. Автор вважав, що головна причина невдач Центральної Ради та Директорії — це неможливість об’єднати усі соціальні верстви, ідею й організацію та етнічні групи для боротьби за незалежність і державність. Також він віддавав належне еліті суспільства, без якої важко досягти практичних успіхів у створенні держави. Дуже високо цінував роль Липинського (як і Донцова) письменник і філософ Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк
Євген Сверстюк

 

Він відзначив багато спільного в їхніх поглядах: ідеалізм, волюнтаризм, антидемократизм і антисоціалізм, провідна верства, ідея державної незалежності. Але головні відмінності між двома українськими ідеологами полягають у серйозності ставлення до релігії. Дмитро Донцов наголошував христианізм української традиції, але коли в його концепції християнська етика стояла йому на заваді – він поставив на її місце аморалізм сили.

«Засада «творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил» у Дмитра Донцова фактично ставить силу, владу і політичний успіх на місце, де у В’ячеслава Липинського стоять давні як світ категорії – моральний авторитет, дисципліна та послух, вироблений ідеалізм і моральна сила», — слушно резюмує Є.Сверстюк.

«Всі тривкі держави та великі культури розвивалися з розвитком релігії і падали з її упадком», — наголошував Липинський.

В’ячеслав Липинський
В’ячеслав Липинський

 

В’ячеслав Липинський цілком актуальний і в наші дні. Попри стони, які чуються звідусіль, що «політика – брудна річ» або бурмотіння: «маємо те, що маємо», ми повинні почути чистий і сильний голос В’ячеслава Липинського: «Творити владу можуть тільки люди моральні, тобто люди , які глибоко всіма фібрами своєї душі вірять, що те, що вони творять, є правда, є добро. Люди, які своє особисте життя зв’язують з перемогою тільки правди».

Петро Марусенко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *