Милосердя Миколи Косицького

У розділі «Друзі» сподіваюся друкувати спогади про тих друзів, хто вже відійшов, а також роботи друзів, які є з нами поруч.

Першим подаю уривок із спогадів про мого найближчого друга – Миколу Косицького, якого вже 7 років, як немає з нами.

 

 Mikola Kosickii

 

 

 

Писати спогади про Колю для мене, це зрештою описувати все своє життя. Спробую коротко написати про те, що мені здається найхарактернішим для Миколи.

Одного разу у нас відбулася така бесіда. Ми розмовляли про людину, яка когось образила, уже не пам’ятаю вже про кого та це й не суттєво. Я сказав, що справедливо, якщо б її покарали. Микола відпарирував: “Справедливості в цьому багато, милосердя – нема.”

 

 

!Gray Border

Я був вражений. Але миттєво зрозумів, що це і є насправді християнський підхід до життя. Коля не лише декларував його, він так жив. Коли траплялося, що його ображали, він ніколи не дозволяв собі опускатися до помсти чи навіть засудження. Він завжди прощав своїм кривдникам, причому не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Він не тримав зла на них.

Взагалі Микола завжди орієнтувався на те, що людей об’єднує, а не на те, що їх роз’єднує. І це  також справжній християнський підхід до життя.

Наш духовний розвиток йшов певною мірою паралельним шляхом. Те, що знав один, тут же ставало надбанням іншого. Він пройшов шлях від совєцького школярика-атеїста до глибоко віруючої людини із сталими політичними поглядами. І хоча до політики йому було, за великим рахунком, байдуже, та коли річ йшла про протистояння добра і зла, Микола йшов у бій. До речі, це не просто метафора. Його участь у виборах-2004, розуміється, на боці Ющенка була справжньою битвою.

 

… В ранній юності ми здолали кілометри між моїм будинком на Михайла Коцюбинського та його – на Рейтарській. Ми намотували кола в бесідах і пошуках істини. Нині я дорого б віддав, щоб згадати ці бесіди. Ми намагалися з’ясувати в чому сенс життя в друга мого батька, вельми розумного чоловіка філософського спрямування, Юліка Фішмана. Юлій Моїсейович вважав, що це поняття відносне: один вважає так, інший – інакше. А відповідь була поруч, досить лише було вибрати правильну точку зору. Православну.

Є дві людини, які мали величезний вплив на Миколу, і допомогли йому стати тим, ким він став. Це – Євген Олександрович Сверстюк та отець Георгій Єдлінський. Євген Олександрович не лише був інтелектуальним і моральним взірцем. Він перший показав нам, що релігія – це абсолютно протилежне тому, чому нас вчать. А отець Георгій саме і дав Миколі уроки милосердя, які впали на благодатну почву.

Коля нагадував мені Альошу Карамазова, який ходив тільки йому відомими маршрутами, але завжди опинявся там, де він був найбільше потрібним… Він був дуже світлою і веселою людиною, з гострим почуттям гумору. Микола завжди приносив із собою радість.

Для мене Коля був друг, брат. І порожнечу після його відходу неможливо чимось заповнити.

Розповім лише один свій сон, хоч я не надаю значення снам. Та все ж… Я зустрів Миколу і сильно здивувався, адже він помер. Микола побачив моє здивування і зауважив із сяючою посмішкою: “Так Бог же є!”

Тут я хочу згадати веселі часи нашої молодості і одну з численних подорожей.

 

БАТУМІ-72

Доволі пам’ятною стала подорож у серпні 1972 року до Батумі. Перед цим, у липні, я грав у шаховому змаганні у Вільнюсі. В останньому турі я обіграв хлопця років сімнадцяти з Батумі, якого досі не знав. Але спитав у нього, чи можна приїхати до нього в гості, той дав згоду, хоча мабуть, це мали б вирішувати його батьки. Не пам’ятаю вже, чи домовлявся я приїхати з другом, чи ні, але це нас абсолютно не бентежило. І ми з Миколою вирушили у цю подорож. Як багато з них, ця пригода дуже схожа на авантюру, якою, по суті, і була.  Враховуючи брак грошей, маршрут ми виробили найраціональніший. Спочатку ми доїхали до Одеси, де затрималися на пару днів у Коліної тітки, а потім пароплавом вирушили до Батумі. Тоді, далеко до часів російської агресії в Грузії, цей маршрут був просто чудовий.

Коли ми приїхали до Одеси, то попрямували одразу до Коліної тітки. Ми сіли у вщент забитий пасажирами трамвай. Десь на півдорозі, ми із заднього майданчика почули, як на передньому виник якісь скандал. Якихось двох бугаїв висадили з трамваю. «Це, мабуть, моя тітка», — зауважив Микола. Не знаю, чи він почув її голос, чи сказав навмання, знаючи її «кроткий» норов, але  так воно і було насправді.  Ми вийшли на одній зупинці, і тітка Віра підтвердила Коліне припущення. «Довелося з цими хамами розібратися», – трохи ніяковіючи сказала вона. Хоча окрім тітки у маленькій квартирі жили її чоловік та син, знайшлося місце і нам. Потім ми поїхали у порт і взяли квиток на палубі або, як він ще називався четвертий клас, до Ялти. Якимось чином ми прознали, що на палубі протягом рейсу квитки не перевіряють, і брати квитки до Батумі – буде чистим марнотратством. Єдиним недоліком такого способу подорожування є те, що на зупинках не можна виходити на берег у портах. Та згодом, ми вирішили і цю проблему. На пароплаві ми завели багато знайомств. І потім вже виходили із нашими знайомими, а маючи хоча б два квитки, на них можна провести хоч з десяток людей. Знайомих у нас було багато, але пам’ятаю лише двох молоденьких дівчат із Запоріжжя із медичного училища. Може тому, що ми разом з ними сфотографувалися.

Наш пароплав звався «Адмірал Нахімов». Тепер ця назва є відомою на весь світ. Через 14 років після нашої подорожі, з ним сталося нещастя: «Адмірал» зіткнувся із суховантажем і затонув. Майже всі пасажири корабля загинули. Але нас Бог милував.

З деталей пригадую таку: у нас була книжка Леоніда Гроссмана про Достоєвського з серії «Жизнь замечательных людей». Вона слугувала нам за стіл, коли треба було поїсти. За подушку, коли ми спали (а ночували ми або в коридорі між каютами другого класу або в кают-компанії, десь під роялем), а інколи ми її ще й читали. Окрім Ялти, де ми, здається, не наважилися вийти, ми заходили у Новоросійськ, Туапсе і Сухумі. У Новоросійську вперше почули про Малую землю, яка років через шість стала знаменитою на весь Совєтський Союз. Кожен школяр мусив вивчати спогади «дорого товариша Леоніда Ілліча Брежнєв, одна з глав яких так і називалася. У Сухумі нас вразив мавпячий розплідник, а також грузинські національні блюда: хачапурі і хінчкалі.

Коли ми прийшли до мого нового знайомого, то були трохи вражені. На жаль, вже забулися прізвища і навіть ім.’я його та його батьків. Пам’ятаю тільки, що його сестру звали Джульєтта. Це була вірменська сім’я. Вони жили у великому дворі, в який виходило чи не з дванадцять будинків. Уся ця община жила дуже дружньо. Вечорами вони разом столувалися. Ніколи не забути величезних помідорів, а також чачу – яка була, хоча й міцною, але вельми приємною для пиття. У наших господарів був одноповерховий будиночок, який складався, здається, з двох кімнат. Але нас прийняли із справжньою кавказькою гостинністю, віддавши нам батьківське ліжко, а самі батьки ночували на веранді, благо, погода була просто чудовою. Вдень Джульєтта та її брат показували нам Батумі. Словом, ми були щасливі.

Назад ми вирішили повертатися вже як лорди. Тобто купили собі квитки у третьому класі, вартість яких була по 15 карбованців. Ми мали два місця у чотиримісній каюті. І дісталися додому вже без пригод.

 

Петро МАРУСЕНКО.

!Gray Border

2 мысли о “Милосердя Миколи Косицького

  • 9.Октябрь.2015 в 15:01
    Permalink

    Дякую, пане Петре, мені неймовірно жаль, що Миколи вже немає серед нас, пішов у Вись так несподівано рано. Царство йому Небесне...

    Ответить

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *